Спогади про голодомор
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років
Штогрин Євгени Леонтівни, жительки села Буйволівці
Ярмолинецького району Хмельницької області
Великий голодомор 1933р. Із розповіді моєї мами Штогрин Юхими Степанівної. Мама розказувала, що люди пухли з голоду і кожний день помирали. З однієї хати помирали разом двоє - троє людей. В нас весною померло два хлопці, мого батька брати. Вони наїлися листя і цвіту черешень. Померлих людей вивозили на кладовище підводою. Люди були настільки безсилі і опухлі з голоду, що невзмозі були погрузити трупи на воза, тому його звертали на одну сторону.
Не робили домовин, і людей хоронили в одну яму по кілька людей. Так і на кладовищі людей висипали прямо в яму, звертали воза. Засипали яму як могли, просто загортали зверху землею. Коли з ями виглядали чиїсь ноги їх притамовували і засипали. З кладовища додому не всі люди, помирали прямо по дорозі. їли ми лободу ,яку мама варила нам. З дому забирали всі харчі, десь для того, щоб ми помирали.
Спогади записала Жулковська Аліна учениця 7 класу Буйволовецької ЗОШІ-ІП ст., 17.11.2007 р.
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Рудь Ольги Іванівни 1929 року народження жительки села Буйволівці Ярмолинецького району Хмельницької області
Жили ми в багатодітній сім'ї. Нас було п'ятеро дітей. Голод вже допікав до живого. Тому наша бабуся зібралася разом з сільськими людьми до Бесарабії. Там був великий пивзавод. У велку яму, неподалеку від заводу, зсипали відходи. Нас було багато, згадує моя бабуся з розповіді своєї, та всі кинулися до тієї «ями смерті». Двоє людей, з їхньго села, з жадоби почали їсти, але від страшної їжі зразу ж померли на місці. Інші вирішили взяти ці відходи, дома їх промити, ретельно обробитии, а тоді вже споживати.
Бабуся принесла їх додому, помила та ростелила на вереті в садку просушити. Ми всі з нетерпінням чекали їжі. Але через деякий час бабуся заглянула в садок, щоб забрати відходи, але вони були настільки погані, що пропалили своїм ядом верету. А коли їх забрали, то на місці аж вигоріла трава. Наша бабуся вирішила нам їх не давати, бо це ж явно була жива смерть. Вона їх досушила, зложила в баночки та пішла на базар продавати. Продавши пять баночок - натомість купила одну з крупами.
Дома ми всі її чекали з нетерпінням. Принесши корм, бабуся нарвала лободи, і перемішавши разом з крупою, спекла нам такі незвичні палянички.
Ось так, моя внучко, ми переживали такі страшні для всієї країни часи. І таких історій у мене ще багато - всіх і не розповісиш...
Спогади записала Яцюк Павлина учениця 11 класу Буйволовецької ЗОШІ-ІП ст., 18.11.2007 р.
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Розгін Євдокії Данилівни 1914 року народження жительки села Буйволівці Ярмолинецького району Хмельницької області
... Я пам'ятаю, з чого починався голод. Їздили підводи і забирали усе під мітлу. У нас було небагато квасолі. Мама так її перемішала зі сміттям, що коли узяти жменю, то дві-три квасолини вибереш. І те катюги забрали. Люди пухли від голоду, не було що їсти. їли сухий жом, гнилі бараболі, лободу. Варила нам мама волок з лободи, так і виживали. Люди помирали навіть на вулицях. Не було кому їх хоронити, рідні або повмирали, або були знесилені. Трупи збирали по селі і везли на голому возі, скидали їх в одну яму. Опухлі люди сиділи попід заборами, деякі там і помирали. Вже на весні їлі зелепухи, але від них ще більше було трупів.Хоронили цих трупів по 10-15 чоловік у яму.
33 рік був урожайний, але тоді навесні померло саме більше людей з нашого села. Важко було і моїй сім'ї в цей час. Я ходила на роботу голодна, холодна. Але Бог дав мені і моїй родині вижити. А у сусідки, що жила нижче за нас, була дочка Горпинка, їй було рочків шість, то вона все сиділа на дорозі і просила їсти. Не дужи й хто давав у той час їсти, бо самі не мали, то вона незадовго померла під забором. Ось так ми і виживали в ці важкі часи.
Спогади записала Баран Інна учениця 7 класу Буйволовецької ЗОШ І-ІП ст., 04.12.2007 р.
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Шлапак Ганни Степанівни 1924 р. жительки села Буйволівці Ярмолинецького району Хмельницької області
Голод - це страшне лихо! Голод був створений штучно. В людей забирали останнє зерно, витрушували з горнят, мішечків, ледь не мітлою вимітали. Для цього був створений спеціальний загін. Люди мерли, лежали як солома, не було кому їх ховати. Була підвода, на неї скидали мертвих, кидали і тих, хто був при смерті, щоб другий раз не вертатися. Везли і ховали, без домовини, без нічого.
В нашому селі був пункт, в якому видавали який грам хліба, але не всім, допомагали лише колгоспникам, а в тих чергах люди вмирали. Люди їли лободу, коріння, шукали в полях мерзлу бараболю, збирали колоски, та не знайшовши там і падали. Особливо було тяжко зимою, збожеволівші з голоду їли трупи. Хто був багатший їхав в Молдавію за кукурудзою, та зерно в них відбирали і вони верталися з нічим до голодних родин.
Вмирали з голоду цілими сім'ями. Були навіть випадки, коли матері вбивали своїх дітей. До якого відчаю треба було довести матерів, щоб вони пішли на таке.
Все державі, останнє зерно під мітлу виметуть, ніби від жмені зерна вона розбагатіє. А воно в засіках псувалося. Скільки людей вмерло голодною смертю!
Війна - це страшно, а голод - ще страшніше.
Спогади записала Бабій Олена учениця 9 класу Буйволовецької ЗОШ І-ІП ст., 13.12.2007 р.
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Рудої Лідії Гнатівни 1928р. народженняжительки села Буйволівці Ярмолинецького району Хмельницької області
Це були найжахливіші роки мого життя. Було надзвичайно важко. І чесно кажучи я мало чого пам'ятаю, багато історій про роки голоду розповідала мати. Але навіть в історіях це звучало жахливо.
Солдати вступали в кожну оселю й забирали все що потрапляло під руку: зерно картоплю і навіть одяг. Щось заховати від них було просто неможливо. Забирали абсолютно все...
Люди пухли з голоду. Щоб хоч трішки підтримати сили варили різні трави, лободу, жолуді, коріння рослин.
Трупи невинних знаходили майже на кожному кроці. Хоронили по двоє, троє, а той і більше, в одній могилі. Бувало й таке, що зовсім не хоронили, просто залишали або затягували в рів та притрушували листям.
Люди ставали агресивними, готовими на вбивство лиш для того, щоб хоч якось затриматись на цьому нестерпному, на той час, світі.
Всі люди були безсилі та здатні на все, задля боротьби, навіть не за життя, а існування!
Спогади записала Розгін Юлія учениця 9 класу Буйволовецької ЗОШ І-ІП ст., 05.11.2007 р.
Спогади свідка голодомору 1932-1933 років Василишиної Лідії Федорівни 1927 р. народження жительки села Буйволівці Ярмолинецького району Хмельницької області
У роки голодомору мені було всього 6 років, тому половину страшної історії розказувала мати .В сімї нас було 5 чоловік: батько, мати, я та два брати Мішка та Павло.
На початку голоду жили за рахунок корови та бараболь. Восени викопали половину картоплі і заховали до льоху, а другу - закопали на городі, землю розрівняли, ніби на грядках, думали, що хоть там не знайдуть, та де там. Ці люди приходили і перекопували весь город, забирали знайдене. Обчищали хати, виносили одежу, харчі, навіть насіння. Картоплю, яку приховали ми з'їли, а корову мама продали сусідці, щоб було за що купити кусок хліба і прогодувати дітей. Але надовго цих грошей не вистачило.
Одного ранку стоїмо коло вікна і бачимо, як забирають квочку від курчат. Мішка, мій брат, курчат позбирав і втік за хату, а мама за квочку билися, то її так штовхнули, що вона відтоді й захворіла.
В коморі полу в нас не було, які крупи мама куплять або заміняють за що, все туди закопували. Раз прийшли ,знайшли нашу хованку в коморі, а на другий раз вже знали куди йти.
Вже в 33 році мама пекла маленькі хлібці, щоб не забрали, то ми їх зїдали зразу. Ходила пішки в Верхівці до батькового брата, носила йому їсти. Одного разу приходить, а він помер, не дочекався її. А вже в жнива 33 року не стало й мого батька, помер. В ці тяжкі роки нікому не було добре, кожна родина понесла важку втрату - смерть своїх рідних. Дай Боже вам, діти, не побачити на власні очі такої біди. Живіть в мирі і в достатку.
